<< Главная страница

Роман ГОРАК: IВАН ФРАНКО НЕ ДА СПОКОЮ БАГАТЬОМ ДО СЬОГОДНI orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15921


Напередоднi вручення Шевченкiвськоï премiï (яке, як вiдомо, традицiйно вiдбувається 9 березня, у день народження Тараса Шевчен- Роман Горак ка, в Каневi) День попросив
директора Львiвського меморiального музею Iвана Франка Романа Горака вiдповiсти на кiлька запитань. Загальновiдомо, що в iсторiю нашоï лiтератури, вiдповiдно й нацiональноï духовностi, Iван Франко увiйшов як друга постать пiсля Тараса Шевченка. Франкознавцi зазначають: Франко створив собi могутнiй монумент, вiчно живий iдеями, втiленими в яскравi художнi образи, як i виваженими iнтелектуальними трактатами з багатьох царин, причому не тiльки украïнськоï свiтовоï життєдiяльностi. Перше моє запитання до Романа Горака стосувалося європейськостi лiтератури Франка, на нього Роман Дмитрович вiдреагував несподiвано гостро.
Коли питають про європейськiсть Iвана Франка, мене це злить. Нiхто не говорить про азiатськiсть Ясунарi Кавабата чи європейськiсть Марселя Пруста. То чому ж, коли йдеться про Iвана Франка, хочемо пiдкреслити його європейськiсть? Невже ми на маргiнесi? Хiба хочемо ще раз довести свою меншовартiсть? Кому й чому маємо доводити, що є європейцями? Хочу сказати, що наприкiнцi минулого столiття, а ще бiльше в 19021904 роках, Iван Франко був найпопулярнiшим серед всiх європейських письменникiв. Вiн на той час був спiвробiтником (про що нам, на превеликий жаль, мало вiдомо) популярноï газети Дi Цайт, яка в нiмецькомовному свiтi задавала тон не лише в лiтературi, а й у полiтицi, економiцi й рештi важливих галузей. У Дi Цайт працювала цiла низка найвiдомiших у вропi поетiв i прозаïкiв. I найбiльш значимi, ударнi твори Iвана Франка, наголошую, друкувалися нiмецькою мовою саме в цьому виданнi. Наприклад, новела На днi. Тодi ж друкується Терен у нозi, багато iнших творiв. Нагадаю також, що найскандальнiшi речi, якi збурювали цiлу вропу, Iван Франко друкував також у Дi Цайт. Наприклад, вiдому статтю про Адама Мiцкевича Поет зради про подвiйну мораль польського шовiнiзму. Також про галицькi вибори, якi призвели до того, що радикально змiнилася виборча система в Галичинi… Тобто Iван Франко у всiх позицiях задавав тон у лiтературi хочу нагадати, що й у так званiй робiтничiй тематицi. Якщо у французькiй чи нiмецькiй лiтературi на робiтничу тематику було зойкання над долею, поневоленням, рабською експлуатацiєю, то Франко пiшов значно далi й був попереду, бо писав про те, як зорганiзувати робiтничий клас, щоб визволитися вiдтак з'являється Борислав смiється, хоча в той же час вiн пише глибокий психологiчний роман Boa Constrictor, де демонструє своï можливостi i письменника, i гуманiста, i людини, яка добре знає свiй народ. А це дуже важливо для Франка, бо вiн мав право сказати про свiй народ так, як вiн сказав про себе в автобiографiчнiй передмовi Дещо про самого себе до польськоï збiрки своïх оповiдань. Так, як вiн сказав у багатьох творах, коли нещадно критикував галицьке хрунiвство, запроданство iнтелiгенцiï, вмiння бути рабом у власному домi… А взагалi, вся європейськiсть лiтератури Франка це пiднiмання людини… Вiн хотiв дати вiдчуття, що людина творець, вона повинна розправити хребет. Тому й вважаю, що говорити про європейськiсть Франка якось провiнцiйно й негоже.
Ми живемо в мiстi, де з iменем Iвана Франка пов'язано дуже багато. Це й Нацiональний унiверситет iм. Iвана Франка, площа та вулиця iменi Iвана Яковича, меморiальний музей… Зрештою, маємо на Личакiвському цвинтарi могилу Франка зi всесвiтньо вiдомим надгробком, автор якого Сергiй Литвиненко (1933). Якщо спитати про Франка в пересiчного львiв'янина, як вважаєте, багато вiн розкаже?
Переконаний, що всi львiв'яни знають, хто такий Iван Франко, бо, починаючи з першого класу, вивчають його вiршi. Чи добре знає молодь творчiсть Франка це iнше питання. Та чи знає молодь добре взагалi про якогось дiяча? Публiка є публiка живе своïми законами. I вважати знання пересiчного громадянина критерiєм я б не радив. Лiна Костенко слушно назвала Львiв болотом. Але наше болото мало чим вiдрiзняється вiд харкiвського, херсонського, киïвського чи будь-якого iншого болота всюди є певний вiдсоток людей, котрi створюють, на превеликий жаль, отакий негативний iмiдж. Так, зрештою, було завжди. Безумовно, Iван Франко особистiсть, яка не дає спокою дуже багатьом до сьогоднi. Вiн надзвичайно актуальний досi, надзвичайно передбачливий щодо того, що вiдбуватиметься у перспективi, яку вiн дуже добре бачив. Оце найбiльше злить, тому постiйно намагаються Iвана Франка якось принизити будь-чим. Якщо таких речей (котрими, наприклад, можна принизити Лесю Украïнку чи Шевченка) немає, то вигадують iншi. Наприклад, чому Iван Франко має бути украïнцем для Украïни це розкiш! (Але поставте когось у свiтовiй лiтературi поруч iз унiверсальнiстю i глибиною проникнення в психологiю людини Iвана Франка!..) Франко не украïнець. Хто вiн? врейського, нiмецького чи польського походження украïнського в ньому найменше. I вiн не виходець iз простих селян. Так, вам дадуть величезнi премiï, гранти, наприклад, вiд Джорджа Грабовича, якщо скажете, що Франко шляхтич. Але народу не пояснюють, що шляхтич це гонорове звання (як, наприклад, заслужений вчитель чи заслужений працiвник культури). Очевидно, що колись предки Iвана Франка отримали за служiння громадi такий титул, i вiн передавався з поколiння в поколiння. Хоча вiн абсолютно нiяких привiлеïв не давав Франко ïх не мав. Принижують Франка рiзними способами. Я не називатиму iмен людей, якi призвели до особистоï трагедiï Iвана Франка. Згадаймо тiльки, як було розiграно карту з його хворобою! Нездарнiсть лiкарiв призвела до того, що ми втратили Франка. Його спочатку залiкували, а потiм ще й мали смiливiсть, знаючи, що дiагноз поставлений неправильно, верещати на всi усюди, що Франко сифiлiтик! А вже iнша генерацiя дослiдникiв ставала в позу: мовляв, це прекрасно скiльки європейських письменникiв навмисне наражалися на сифiлiс, щоб ïхнiй мозок продуктивнiше працював. I нiхто не думає про те, що наклеп, який звели на Iвана Франка, призвiв до трагедiï в його сiм'ï. Вiн помирав на самотi, i це на нашiй совiстi. Я працюю в музеï вже 20 рокiв, але досi не можу спокiйно пройти повз лiжко, на якому вмирав Iван Якович. Як хворий вiн мiг залишити бiля себе бодай одну дитину, щоб пiклувалася про нього, але не скористався цим правом послав воювати своïх Тараса й Петра на фронт, коли синки iнших ховалися за плечi батькiв. Дочка Анна працювала на поïздi возила поранених…
Суспiльство спромоглося дати Франковi для допомоги стареньку, старшу за нього, жiнку. Вона не могла Iвана Яковича пiдняти, коли той впав. Чекала, коли хтось прийде й допоможе. Найбiльше, що могла зробити, покласти Франковi подушку пiд голову… Сам невесело жартував: Заходили винятковi вiдвiдувачi, подивитися, чи ще живе… Отаку маємо покуту за той генiальний розум, що освiтлював цiлу нашу нацiю.
Як пояснити, що в такому шляхетному мiстi, як Львiв, видатний поет, публiцист, мислитель Iван Франко помирав у злиднях? Чому Львiв не оцiнив Франка?
Франко постiйно був у конфронтацiï з украïнською спiльнотою. Це по-перше. По-друге, достатньо дещо почитати, де вiн пише сам про себе, й iншi його статтi, щоб зрозумiти, що Франко про це думав. Вiн вважався i вважається ворогом 1 для польського шовiнiзму, який нiколи не нехтував методами боротьби з Франком. На те, що Франко залишився помирати самотнiм, надзвичайно багато причин. Причому пов'язанi вони з тим протистоянням. По-перше, Львовом надзвичайно iнтенсивно просувалися чутки про хворобу Франка… По-друге, iснувала думка, що сифiлiс передається побутовим шляхом, тому охочих вiдвiдати Франка було дуже мало. Якщо ж хтось приходив, то служниця мусила протирати лiзолом чи карболкою двернi ручки. Можете собi уявити, як це впливало на Франка. Сам Франко був настiльки психiчно вимучений обставинами своєï хвороби, що постiйно носив iз собою карболку, вмочав у неï руки, це роз'ïдало шкiру на пальцях. Крiм того, уявiть, який був сморiд вiд тiєï карболки… Щодо його хвороби, то це був перший злочин польського шовiнiзму Франка помiстили в камеру, в якiй було так холодно тiєï лютоï зими, що йому голову зранку вiдривали вiд стiни примерзала.
90 вiдсоткiв людей, котрi живуть на Пiвночi, хворiють тiєю самою хворобою, що й Франко, це ревматоïдний артрит, який тiльки перед Другою свiтовою вiйною почали вважати окремою хворобою. А починався вiн так, як звичайнi венеричнi хвороби… Уявiть собi, як мала поводитися дружина та дiти?! I Франко через це, бiдний, страждав. Вiн так до самоï смертi й залишився жертвою того страшного непорозумiння. Ви не уявляєте, як менi було складно, коли органiзовував групи вчених, щоб вони серйозно вивчили хворобу Франка. Усе це чiтко виписано в моïй книжцi Катастрофа як у нас лiкували Франка, щоб якнайшвидше загнати його в могилу. От i все! Цей момент справдi найбiльш дратiвливий. I я розумiю попереднiх дослiдникiв життя i творчостi Франка, якi уникали вiдповiдi на це питання, завжди наголошуючи, що для нас важливiша творчiсть Франка, нiж його особисте життя та його хвороба. Додайте до того, що в перiод хвороби вiн був налаштований на активну роботу, адже за будь-яких обставин працював не покладаючи рук. Але йому було важко знайти секретаря, переписувача йому все було важко. Сам же вiн не мiг нi перегорнути сторiнку книжки чи рукопису, нi писати.
Ми з вами, Романе Дмитровичу, росли й навчалися за радянських часiв, коли про Франка говорили двома основними термiнами Каменяр i Вiчний революцiонер. На вашу думку, як правильно тепер викладати його творчiсть? I чи потрiбно зовсiм перекреслювати написане про неï в радянському лiтературознавствi?
Категорично нi! Iван Франко залишається i Вiчним революцiонером, i Каменярем. Тiльки треба пояснити, що розумiють пiд цими поняттями. За радянських часiв теж були розумнi франкознавцi. Просто обставини були такi, що ïм викручували руки… Шкода, що Франка так примудрилися заму- солити, що багато хто справдi втратив до нього iнтерес. (Зрештою, те саме, наприклад, сталося з прекрасним поетом Тичиною. Люди нашого поколiння добре пам'ятають мало не при-
казку: Так, Тичина пише вiршi, та все гiршi, гiршi й гiршi…). Про Iвана Франка розповiдали багато й звiдусiль з того самого радiо, представляючи в усьому як передового й безгрiшного… Але, якщо вже говорити про нього в розумiннi радянськоï iдеологiï, то Франко мав грiхи згадаймо бодай його Не пора, не пора, не пора москалевi й ляховi служить! На цей вiрш кривилися. (I кривляться досi.) Чомусь, однак, не кривилися на конгрес соцiалiстiв 1881 року в Швейцарiï, де були Енгельс, Лавров та iншi, де нам, украïнцям, радили в тiй iсторичнiй ситуацiï, в якiй ми опинилися, асимiлюватися з росiянами. I зберегти тiльки певнi елементи нацiональноï культури наприклад, так, как прекрасно это сделал Гоголь…. Чи мiж поляками тут, у Галичинi. I нiхто навiть не посмiв виступити на наш захист. Страшно подумати… Коли ухвалили закон про заборону украïнськоï мови 1863 року, коли видається Емський указ 1876 року бодай би хто в вропi крикнув: Люди, що ви робите?!. Не було нi карбонарiïв, нi революцiйноï Францiï, не гримiв Колокол Герцена… Ми були наодинцi зi своïми проблемами… А Франко, молодий хлопець, як виявилося, перекреслив тим вiршем всю свою кар'єру! А вiн дуже добре зрозумiв, що нам, украïнцям, свiтить, i зробив духовну настанову…
Захар Беркут повiсть про домонгольськi русинсько-украïнськi землi. Чи не вважаєте ви, що цей твiр дуже актуальний сьогоднi, коли вропа вкотре викреслила зi своєï iсторичноï пам'ятi украïнську територiю i украïнськi смисли?
Могила Iвана Франка на Личакiвському цвинтарi iз всесвiтньовiдомим надгробком, автор якого Сергiй Литвиненко (1933)
Безумовно, ми скоро знову повернемось до цiєï повiстi… Вона була найчитабельнiшою у Великiй Украïнi. Фактично, саме iз Захара Беркута Велика Украïна й почала пiзнавати Франка. Пiдхiд Iвана Франка до зображення цього перiоду дуже цiкаво трактується в лiтературознавствi. А особливо його суперечка з видавцем Огоновським. Твiр писався на конкурс журналу Зоря, й Огоновський як представник пануючоï iсторичноï версiï мав великi претензiï до ролi князiв,
ролi народних мас, до нашоï ролi взагалi у порятунку цiлоï вропи. Iван Франко дуже цiкаво вiдповiдав…
Перейду до сьогодення. Кiлька рокiв тому я написав лiбрето до опери Данило Галицький (музика Мирослава Волинського. Т. К.). Оперу прийняли, але постановка провалилася… Спочатку все було iдеально, але говорили, що немає грошей на постановку. Тепер iдеться про те, що вже мають претензiï виконавцi тощо… Твiр мав iншу назву Порятунок вропи. Менi хотiлося показати, яких жертв ми зазнали, щоб врятувалася вiд монгольськоï навали європейська цивiлiзацiя. I як завдяки нашим жертвам розвивалася вропа. Менi здавалося, що, коли до Львова приïде вся вропа на вро- 2012, можливо, дехто й загляне до оперного, подивиться виставу та зрозумiє, що до чого, зрозумiє, що треба й нам поклонитися. Що наше теперiшнє жалюгiдне становище теж зумовлене тим, що колись ми мусили по- християнськи жертвувати собою, щоб рятувати свiт. На превеликий жаль, все дуже швидко в iсторiï забувається…
Я знаю, що кiлька рокiв тому ваш музей придбав унiкальну збiрку Мар'яна Колодiя, який був особистим секретарем Франка в останнi роки життя поета. Чи вже опрацьовано архiв? I чи, можливо, ви щось несподiваного дiзналися з того архiву про Франка? Можливо, ще щось цiкаве придбали?
Почну з того, що архiв цей дуже дорогий, i ми маємо його тiльки завдяки хорошим друзям музею, зокрема Iгорю Грициняку (директору Iнституту рибного господарства). Я придбав архiв тому, що не хотiв, щоб вiн потрапив до рук людей, котрi вмiють на всьому спекулювати, перекручувати факти. Придбавши цi документи, отримав вiдповiдi на дуже багато питань, котрi цiкавили мене багатьох рокiв. Найперше, те, що Колодiй працював на замовлення радянських спецслужб i сам, будучи поетом дешевоï руки, умiв пiдробляти стиль Iвана Франка й писати замiсть нього твори. Уся справа в тому, що як секретар вiн писав пiд диктовку. Iван
Франко тiльки дещо пiдправляв, а потiм секретар знову це переписував. Тобто впiймати Колодiя за руку практично було неможливо. Але вже в той час багато дослiдникiв, зокрема Щурат, який добре знав Франка, у тому числi стилiстично, говорив, що це пiдробка. Коли було написано Папi в альбом (в стилi Галана), i радянське лiтературознавство опублiкувало цей вiрш у 20-томнику, то тiльки один лiтературознавець (професор Львiвського унiверситету Олександр Пархоменко) стверджував, що цей твiр не Франка. За що й поплатився його звiльнили з роботи, вiн втiк до Москви. Поведiнка Колодiя, спроби отримати помешкання, його листи для КДБ це все є в архiвi. Ми вже зробили з цього приводу кiлька публiкацiй. Але залишається ще багато деталей, якi треба з'ясувати. Випливе дуже багато iмен, а я не хочу, щоб ми, поспiшаючи, ображали людей. Щодо iншого… Ми багато чого придбали. Я великий прихильник думки, що особистiсть творить ïï оточення. Тому чим бiльше знатимемо друзiв, тим бiльше знатимемо й про Франка. До речi, менi неймовiрно поталанило: я мав можливiсть спiлкуватися з людьми, якi знали Франка, причому знали так, як треба менi, письменнику, з деталями, з подробицями, яких би я нiколи й нiде не вичитав. Менi розповiдали, як Франко одягався, як рукою махав, як знiмав капелюха, як ходив, як мiг би зреагувати у тiй чи iншiй ситуацiï. I все це вiдтворювало життєвий образ Франка. Зрештою, з таких дрiбничок складається образ будь- якоï людини.
Чому ви вирiшили вивчати саме творчiсть Франка?
Вiн вiдповiдав моïм внутрiшнiм запитам: вiдповiсти на запитання, як я дивлюся на наше суспiльство минулого i як бачу проекцiю того минулого суспiльства на день сьогоднiшнi й. Франко мав таку величезну кiлькiсть доброзичливцiв i ворогiв, так багато спiлкувався з усiм свiтом, що це дало менi можливiсть вiдразу ж охопити все навколо, все звести в одну нитку. Я усвiдомлюю, що ми знаємо Франка, на превеликий жаль, наполовину, особливо коли йдеться про його епiстолярiй. Ми надрукували у 10-томнику все, що Франко писав до когось. Але не чуємо голосу того, хто вiдповiдає як вiн реагує, як опонує Франку. Ми до цього часу позбавленi цього вкрай важливого дiалогу. У нас мало спецiалiстiв, якi хочуть гнути спину над рукописами й розбирати кожну букву. Хоча, звичайно, ця робота поволi робиться.
Що вважаєте як дослiдник життя i творчостi Франка найбiльшим для себе вiдкриттям?
Цiкаве запитання… Усе життя Франка приклад того, як неймовiрно багато людина в найжорстокiших умовах може зробити для iнших. Франко показав це в усьому. Ми сьогоднi не можемо говорити нi про украïнську iсторiю, нi про украïнське письменство, нi про украïнську етнографiю без Iвана Франка. Постать Франка як початок координат, звiдси все починає нагромаджуватися. Жоден порядний дослiдник Галичини не може обiйтися без праць Франка щоб його критикувати, погоджуватися з ним або визначати його генiальнiсть… Але це Iван Франко, який задавав тон, задавав ритм у всьому нашому галицькому життi. I це прекрасно зрозумiли вже 1898 року, коли в нас було безлiч ювiлеïв 250 рокiв з початку нацiонально-визвольноï боротьби Богдана Хмельницького, 30-рiччя Просвiти, 25 рокiв Наукового товариства iменi Шевченка, 50 рокiв скасування крiпосного права, 100 рокiв вiд написання Енеïди Котляревського. Ювiлеï в Галичинi хотiли святкувати без участi Франка, який для всiх цих фактiв нашоï iсторiï зробив якнайбiльше. Тодi виступила украïнська молодь, яка органiзувала ювiлей Iвановi Яковичу (до 25-рiччя лiтературноï дiяльностi) у переддень урочистостей, що вiдбулися в Театрi Скарбка (тепер Театр Марiï Заньковець- коï. Т. К.), довiвши, що без Франка наше майбутнє неможливе, що вiн саме той, хто має вести нацiю за собою, тобто визнали своïм лiдером.
Чи достатньо вiдвiдувачiв у музеï?
Предостатньо! Ми дуже тiшимося, що нас вiдвiдують дiти. Я переконаний, що кожного разу, коли вони приходять, ïхнi очi до кiнця екскурсiï стають зовсiм iнакшими. Вони навiть починають ходити по- iншому, бо розумiють, куди потрапили й хто такий Франко. Це, як правило, дiти старшого шкiльного вiку. Приходячи до нас, спочатку говорять, як i на вулицi, тiпа, короче, конкретно, а потiм, бачу, ïм соромно вживати такi слова. Нехай ненадовго, але так є, бо вони вiдчули, що є щось вище й блаженнiше за те, що ïх оточує кожного дня.
ДОВIДКА Дня
Горак Роман Дмитрович кандидат хiмiчних наук, прозаïк, драматург, франкознавець, директор Львiвського лiтературно-меморiального музею Iвана Франка. Окремими виданнями вийшли його твори Тричi менi являлася любов, Задля празника. У сутiнках, Лесь Мартович, Мiж вогнями. Микола Устинович (у спiвавторствi), Городок, Легенди Нагуєвич, Целiна, родом з Трускавця, Марiя. Мати Франкова, Одна iз сотнi тисяч безiменних, Адреси пам'ятi Iвана Франка у Львовi, Адреси юностi Франка в Дрогобичi, Iван Франко та Жовкiвщина, Загубленi на Журавенщинi. У спiвавторствi з Миколою-Ярославом Гнатiвим видав серiю книжок про Франка. Роман Горак лауреат Лiтературноï премiï iменi Iвана Франка за есе Удар та повiсть-есе Ще удар… Захист, присвячених таємницi останнiх рокiв життя i творчостi Каменяра. Разом iз М.-Я. Гнатiвим лауреат Нацiональноï премiï iменi Шевченка 2011 року в номiнацiï лiтературознавство й мистецтвознавство за видання Iван Франко.
Тетяна КОЗИРВА, День, Львiв
25 лютого 2011 р.

Роман ГОРАК: IВАН ФРАНКО НЕ ДА СПОКОЮ БАГАТЬОМ ДО СЬОГОДНI orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15921


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация